Смілянський район

Смелянский район на карте

Дата утворення району: 7 березня 1923 року

Площа: 900 кв.км. 4,3  відсотка території області

Відстані від районного центру до міста Черкаси

  • залізницею – 23 км.
  • автошляхом - 30 км.

Село Балаклея

До складу Балаклеївської сільської ради входить село Теклине  

Балаклея – село, центр сільської ради. Розташоване від районного центру міста Сміла за 10 км. Відстань від обласного центру Черкаси – 35 км.
Населення станом на 01.01.2008 в с. Балаклея – 4433 особи, в с. Теклине – 584 особи.
Загальна площа території сільської ради становить 11 136,6 га.
Через село проходить автомобільна дорога загальнодержавного значення Луганськ-Ізварине-Київ та залізниця (Одеський відділок).
Села Балаклея та Теклине (у минулому Слобода) відомі з першої половини XVII ст. Розташовані на Правобережжі середнього Подпіпров’я, в південній частині Черкаської області, в західній частині Смілянського району.
У ХІХ ст. в селі розвивалося цукровиробництво на заводі графа Бобринського.
І до сьогодні збереглися будівлі за часи графа Бобринського та його горіхова алея.
У роки Великої Вітчизняної війни в селах Балаклея і Теклине діяли партизанський загін ім. Пожарського та підпільна партійно-комсомольська організація.
Уродженець села Балаклея Буць Андрій Федорович у роки війн був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.
Промисловість Балаклеї представляє ТОВ кондитерська фабрика «Меркурій», що займається випуском різних видів карамелі.
Сільськогосподарське виробництво представляють ТОВ «Сріблянка-Агро» та 6 фермерських господарств. 
На території сільської ради зареєстровано 7 малих підприємств та 142 суб’єкти підприємницької діяльності. Добре розвинута торгівля.
У Балаклеї і Теклине функціонують 4 загальноосвітні школи, 2 дошкільні дитячі установи, Будинок культури та 2 клуби, 2 бібліотеки, амбулаторія загальної практики сімейної медицини та 2 фельдшерських пункти.

Село Березняки

Березняки – село, центр сільської ради. Розташоване за 15 км від районного центру та за 10 км від станції ім. Т.Г.Шевченка.
Площа сільської ради становить 4603,8 га – це третє місце в Смілянському районі.
Чисельність населення – 2369 осіб.
Село умовно поділяється на два мікрорайони, першу та другу частини, розділені річкою Тясмин.
Згідно з архівними даними, с. Березняки засновано у XVIII ст. втікачами з навколишніх сіл, зокрема Сунок. За переказами, перші жителі оселилися понад річкою Тясмин у березовому гаю. Тому й поселення стали називати Березняками.
Станом на 1900 рік у І частині села було: 244 двори, 1329 жителів, 588 десятин землі, із них поміщику Бернатовичу належало 93 десятини, селянам – 505, православна церква, церковноприходська школа, 2 вітряки, кузня; у ІІ частині: 386 дворів, 2196 жителів, 2463 десятини землі, із них 1359 десятин належало поміщику Березовському, десятина – церкві, 1063 десятини – селянам, православна церква, школа грамоти, 7 вітряків, 2 кузні.
У 1924 році організовано ТСОЗи: «Труд», «Хлібороб», «Зірка», які у 1931 році об’єдналися в дві артілі. У 1940 році сільськогосподарська артіль ім. Щорса була учасником сільськогосподарської виставки і нагороджена орденом «Знак Пошани». У селі було дві хати-читальні, два клуби, кінотеатри, неповна середня і початкова (працювали 16 вчителів із вищою освітою) школи, 3 крамниці споживчого товариства, троє дитячих ясел, медпункт, поштова філія, ощадкаса. 14 лютого 1939 року голова колгоспу П.Г.Олексієнко в газеті «Червоний стяг» повідомляв: «Продавши у 1938 році державі 1000 ц. хліба, колгоспники придбали понад 50 велосипедів, 28 патефонів, 75 нікельованих ліжок, 30 радіоприймачів».
Напередодні війни було 4 комори, волівня, вівцеферма, 2 свиноферми, 2 конеферми, млин, майстерня, авто гараж.
У 1941 році 47 колгоспників вивезено до Німеччини, 46 розстріляно й закатовано, спалено 592 двори, в тому числі всі будинки І частини. За мужність і відвагу, виявлені на фронтах Великої Вітчизняної війни, 573 уродженці села нагороджені орденами та медалями Радянського Союзу, а льотчику Івану Назаровичу Мартиненку (1915-1945) посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Березняки – Батьківщина видатного діяча, героя громадянської війни Миколи Миколайовича Криворучка. Протягом 1909-1920 років у школі працював відомий письменник Степан Тудор (Олексюк). 
Видатні уродженці села: П.М.Овчаренко – кандидат історичних наук, декан історичного факультету КДУ; Битяк Юрій Прокопович – професор юридичних наук, м. Харків; Андрієнко Анатолій Калинович – професор фізико-математичних наук, м. Луганськ; Артеменко Григорій Петрович – кандидат технічних наук, м. Харків.
У 1991-1998 роках КСП ім. Щорса реорганізовано в СТОВ «Агрофірма «Березняки» (голова правління Комнатний Григорій Анатолійович, голова сільської ради Кучер Василь Дмитрович). У співпраці виконкому сільської ради з правлінням КСП збудовано 2 металеві пішохідні переходи через річку Тясмин, відремонтовано Будинок культури, збудовано православну церкву, млин, цехи з переробки сільськогосподарської продукції, пекарню, заасфальтовано п’ять вулиць, введено в дію новий адмінкорпус, центральну котельню та багато іншого. Проведено розпаювання земель колективної власності. 779 мешканців села отримали державні акти на право приватної власності на земельні частки (паї).
Традиційно важливе місце в селі займає сільськогосподарське виробництво.
На території сільської ради працюють ДСП «Агрокомплекс» (директор Комнатний Анатолій Анатолійович), 4 фермерські господарства: «Агросвіт» (О.І.Ковтун), «Деметра» (В.В.Трохименко), «Прометей» (О.В.Трохименко), «Яна» (В.М.Янченко). Домінуючим є ДСП «Агрокомплекс». Основний напрям господарювання – виробництво зернових і технічних культур у поєднанні  тваринництвом.
Сільський голова – Гончаренко Надія Василівна.
До послуг жителів села: Будинок культури, загальноосвітня школа, в якій навчаються 294 учні, дитячий садок «Берізка» (21 вихованець), 8 магазинів, ФАП, «Молодіжний центр», аптечний пункт, пункт ритуальних послуг. Діють 12 приватних підприємців.

Село Велика Яблунівка

Велика Яблунівка (колишня Вовківка) – село, центр сільської ради. Розташоване над річкою Тясмин, за 8 км на південь від районного центру міста Сміла за 5 км від залізничної станції ім. Шевченка.
Площа адміністративних меж сільської ради – 3314,4 га.
Кількість населення – 2035 осіб.
Поблизу Великої Яблунівка є курган скіфських часів.
Велика Яблунівка – стандартизований топонім. Офіційна назва села, прийнята в 20-х роках минулого століття, - Яблунівка. Попередня назва пов’язана з ім’ям польського князя Яна Яблоновського. Від його прізвища й осаду почали називати Яблоновкою.
Село, за офіційними документами, засноване близько 1775 р. Цікаво, що мешканці села за традицією пов’язують його назву з переказом, згідно з яким, щоразу, вирушаючи з дорогу чи повертаючись назад, чумаки зупинялися на перепочинок біля великої яблуні. При цьому любили промовляти: «Де будемо відпочивати? – Звісно, біля великої яблуні». 
Не можна залишити поза увагою зниклий топонім – Вовківка. Колишню назву села пов’язують з іменем першого поселенця, який придбав прізвисько Вовк за певні риси характеру – відлюдькуватість. Від прізвища Вовк за допомогою назвотворчого суфікса –івк- і утворилася назва села. 
Описуючи село в книзі «Сказания о населенных местностях Киевской губернии», 1864 року Л.Похилевич наголошує, що «… к востоку от села еще недавно тянулся превосходный лес…», який нещодавно винищувався в результаті діяльності цукрового заводу. На цей час в селі проживало 1342 жителі. Була дерев’яна церква в ім’я Іоана Богослова, збудована в 1777 році.
У 1925 році в селі організовано товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ), а в 1929 році створено колгосп ім. С.В.Косіора.
В радянський період на території села розташовувалась центральна садиба колгоспу ім. Горького, працювала восьмирічна школа, Будинок культури, клуб, дві бібліотеки, медпункт, філія зв’язку, 5 магазинів.
За мужність і відвагу, проявлені в роки Великої Вітчизняної війни, 278 жителів села нагороджені орденами та медалями.

Село Голов’ятине

До складу Голов’ятинської сільської ради входять села Гуляй городок та Малий Бузуків   

Голов’ятине – село, центр сільської ради. Розташоване на правому березі річки Тясмин, за 15 км на південний схід від районного центру міста Сміла. 
Площа адміністративних меж сільської ради – 1873,1 га.
Кількість населення – 511 осіб.
Голов’ятино – місцевий географічний термін. Він означає «круглий отвір на поверхні болота». В переносному значенні –«місце загибелі на болоті», «пропаща сила». Від давньоруського «головль» - «вбитий».
Стародавні гатки біля села, яри свідчать, що здавна в цих лісистих місцях були хутори, які служили притулком від ворога. Поблизу села виявлено городище та могильник доби бронзи, поселення скіфських часів.
Про походження назви села існує декілька переказів. За одним із них (розповів В.Я.Пустовіт), ще з давніх-давен на невеличкій річці оелився козак за прізвиськом Голоп’ятий. Він був бідний, і щоб зберегти взуття, ходив переважно босий. Незабаром річка, біля якої він жив, дістала назву Голоп’ятка, а з часом і поселення, яке утворилося поблизу цієї водної артерії. Спочатку це був хутір Голоп’ята, що з часом трансформувався в Голов’ятино.
Друга версія говорить про те, що нібито в основі первісного топоніма лежить давньоруське дієслово «ловити рибу», «полювати». 
Село згадується у писемних джерелах XVI-XVII ст. під назвою Олов’ятин – з польської мови «Golopiatyn». Вочевидь, іде антропонім від особової назви Лов’ята (Олов’ята).
У 1804 році Іван Неплюєв купив село у графа Самолова. На 1864 році в селі проживало 986 чол. Була Успенська церква, збудована ще в 1730 році. Із візити церков Чигиринського диканата відомо, що «…священник и прихожане покровительствуемой визитатором унии знать не хотели…» Л.Похилевич, 1864 рік. У 1858 році Голов’ятино купив полковник Непман.
У 1918 році 750 жителів села виступили проти австро-німецьких окупантів. У радянський період в селі працював колгосп «Родина», восьмирічна та дві початкові школи, фельдшерсько-акушерський пункт. За мужність, проявлену на фронтах Великої Вітчизняної війни 92 жителі нагороджені орденами і медалями.
Гуляйгородок – село, що входить до складу Голов’ятинської сільської ради. В 1864 році село належало Станіславу Нейману, населення – 152 чоловіки. На кладовищі розташовувалась стара, дерев’яна церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці.

Село Залевки

Залевки – село, центр сільської ради. Розташоване за 9,5 км на північний схід від районного центру міста Сміла та за 30 км від обласного центру м. Черкаси.
Площа населеного пункту – 306,5 га.
Населення – 568 осіб. Дворів – 314.
Залевки – від польського «залив», розлив (ріки), повінь, заплава, зливні луки, низовина, що заливається під час повені.
За іншою версією місцина, заселена тими, хто тікав за «левки», тобто за межі фортеці. Фортеця знаходилась у північно-східній частині Сміли (у районі строго польського цвинтаря), на крутому березі р. Тясмин.
У 5-4 ст. до н.е. у басейні Тясмина склався власний бронзоливарний центр для виробництва знарядь праці, побуту, прикрас. Інтенсивно розвивалося залізоробне ремесло.
Під час розкопок поблизу с. Залевки знайдено цінні вироби. Це бронзові вудила, широкий фігурний браслет, грузило, позолочені трапецієвидні підвіски, злиток бронзи, кілька намистин зі скловидної маси та інше. 
Зокрема, поблизу с. Залевки знайдено дві масивні гривни, браслети, сережки та два мечі.
У 1927 році на базі товариства спільного обробітку землі (ТСОЗу) засновано сільськогосподарську артіль «Незаможник», яку в 1934 році перейменовано у колгосп ім. Кірова. 
У голодні 1932-1933 роки смертність населення села Залевки склала 406 осіб.
Смілянщина дала Батьківщині 14 Героїв Радянського Союзу. Серед них житель с. Залевки Никанор Корнійович Ткаченко. Повним кавалером ордена Слави став уродженець села Михайло Трохимович Дорошенко.
За мужність і відвагу в боях з фашистами орденами та медалями відзначено 99 жителів села Залевки.
У 1959 році колгосп ім. Кірова приєднався до колгоспу ім. Леніна села Сунки. У січні 1989 року відновлено самостійну роботу колгоспу ім. Кірова.
На сьогодні у селі газифіковано 73 оселі.
Із сільськогосподарських підприємств найбільше – СТОВ «Смілянський агро союз» (створене у 2004 році).
Працює фермерське господарство «Борисфен», малі підприємства «Рампа», «Кобзар». Здійснюють свою діяльність приватні підприємці: С.В.Чорнобривець, О.Б.Нечуйвітер, В.З.Бойко, В.В.Пак.
У селі функціонують: загальноосвітня школа І ступеня, дошкільний навчальний заклад, фельдшерсько-акушерський пункт, сільський клуб, поштове відділення зв’язку, магазини Смілянського Райся та приватного підприємця.

Село Ковалиха

Ковалиха – село, центр сільської ради. Розташоване за 18 км на південний захід від районного центру міста Сміла за 4 км від автомобільного шляху Черкаси-Умань.
Кількість населення – 756 осіб.
На території села виявлено поселення бронзового періоду та скіфських часів.
Час заснування відносять до XVIIІ ст. За переказами відомо, що назва села походить з чумацьких часів: один з чумаків, обламавшись в дорозі, затримався в цій місцевості. Згодом побудував тут хату й кузню. Після смерті господаря залишилася його дружина, яку назвали Ковалихою. З часом поруч почали оселятися й інші люди. Так утворилося село, яке й успадкувало назву Ковалиха. Ковалиха – первісно хутір, позначено на карті Ріцці Зеноні (1772 року) під назвою Ковальова. У 1864 році в селі проживало 1176 жителів. Була дерев’яна Михайлівська церква, збудована в середині XVIIІ ст. 
З 1927 року у селі організовано товариство спільного обробітку землі, в 1930 році – колгосп ім. Петровського. За мужність і відвагу, проявлені в роки Великої Вітчизняної війни, нагороджені 144 жителі села.

Село Костянтинівка

До складу Костянтинівської сільської ради входять села Будки та Плоске  

Костянтинівка  – село, центр сільської ради, найбільша територіальна громада Смілянського району. Населені пункти, які входять до складу сільської ради є приміські села і кожне має по декілька спільних із містом Сміла вулиць, розташовані на двох берегах р. Сріблянки. Територією сільської ради проходять автомобільні шляхи Київ-Луганськ-Ізварине, Черкаси-Умань та залізниця Київ ст. ім. Т.Г.Шевченка.
Відстань до районного центру м. Сміла – 3 км. Відтань до обласного центру м. Черкаси – 36 км. 
Загальна площа території сільської ради – 3497 га.
Станом на 1 січня 2008 року в цих населених пунктах проживає 5794 жителів, у т.ч. с. Костянтинівка – 2769 осіб, с. Будки – 1448 осіб, с. Плоске – 1577 осіб.
Село Костянтинівка за архівними матеріалами засноване в 1622 році, майже через 100 років потому з’явилося с. Будки, а на початку ХХ ст. – с.Плоске.
Село Костянтинівка утворилося як слобідка Костянтинів за 4-х км від м.Сміли. У травні 1768 року на території села стояв загін козаків Бурки. Три дні гостював у селі сам Максим Залізняк. З 1838 року село належало графу Бобринському та його дружині Самойловій. У 1846 році в селі стала працювати цукроварня. 
З 1876 року село стало носити сучасну назву – Костянтинівка.
У 1885 році при цукровому заводі відкрито однокласне училище, в якому було 4 класи. У середині ХІХ ст. в Костянтинівці мешкало 1483 особи.
Наприкінці ХІХ ст. побудовано залізницю Фастів-Знам’янка та цегельний завод Бахмацького. У 1900 році в с. Костянтинівка нараховувалось 2545 осіб. У 1983 році відкрито фельдшерсько-акушерський пункт. У 1965 році побудовано нове приміщення відділення зв’язку, а в 1988 році – нове приміщення середньої школи.
У роки Великої Вітчизняної війни багато костянтинівців воювало в партизанському загоні ім. Пожарського, яким командував Д.І.Гарячий, 237 жителів села віддали своє життя за нашу Батьківщину, 256 – нагороджені орденами та медалями СРСР.
Функціонує церква «Воскресіння Христового» – пам’ятка архітектури, побудована у 1849 році.
Село Будки утворилося на лівому березі річки Сріблянка за 3 км від с.Мале Старосілля із селян утікачів. У 1807 році граф Бобринський переселив усіх 180 хуторян, 20 господарств на місце сучасного села. В 1918 році в с.Будки 280 господарств з населенням 1050 осіб.
Село Плоске отримало назву від древнього озера Плоского в 1847 році.
У 1928 році утворено комуну «Серп і Молот».
У 1950 році існуючі навколишні ТСОЗи та артілі об’єдналися в колгосп «Серп і Молот».
У 1984 році за успіхи в розвитку сільськогосподарського виробництва головний комітет ВДНГ СРСР нагородив колгосп «Серп і Молот» дипломом першого ступеня. 29 квітня 1999 року КСП «Серп і Молот» реорганізовано у СТОВ «Лан».
На території сільської ради є спеціальна школа І-ІІІ ступенів (в с.Костянтинівка), районний Будинок культури та районна бібліотека (в с.Плоске), два сільських клуби (в с.Плоске та с.Будки) та дві сільські бібліотеки (в с.Костянтинівка та с.Будки), дитячий садок (с.Будки), три фельдшерсько-акушерські пункти, СТОВ «Лан» (с.Плоске), РЕМ (с.Костянтинівка), птахівничо-інкубаторське підприємство (с.Плоске), контора держлісгоспу (с.Будки), автозаправна станція, шість станцій технічного обслуговування автомобілів (с.Костянтинівка), понад десяти підприємств торгівлі та чотири громадського харчування.

Село Куцівка

Куцівка (в минулому Куца Балка) – село, центр сільської ради. Розташоване за 25 км від районного центру міста Сміла, за 15 км від найближчої залізничної станції Володимирівка та за 17 км від станції Сердюківка.
Площа населеного пункту – 469,3 га.
Населення – 691 особа. Дворів – 388. 
Неподалік Куцівки виявлено кургани скіфських часів.
Село Куцівка виникло у XVIII ст., одержавши назву від місця свого розташування – «куцої» балки. Від тюркського «куца» - «коротка». Куцівку позначено на карті О.Яблоновського, картах О.Бобринського (1894 р.) та І.Дороганевського (1901 р.).
У ХІХ – на початку ХХ ст. село входило до Матусовської волості Черкаського повіту. З 2 січня 1957 року село входить до складу Смілянського району.
«Куцовка: дворов – 395, жителей – 1995, числится земли 5403 десятины. Из них принадлежит тайному советнику Н.А.Терещенко 2463 десятин, крестьянам – 2092 десятин. В селе имеется православная церковь, церковно-приходская школа, хлебный магазин, водяная мельница, 11 ветряных мельниц и одна кузница» (1900 р.). 
За мужність і відвагу в боях з фашизмом нагороджено 85 жителів села, 178 загинули. 
У 1956 році в колгоспі ім. Сталіна (с. Куцівка) побудовано колгоспну гідроелектростанцію. 
У 1966 році встановлено обеліск Слави та пам’ятник воїнам-визволителям.
На території села діє ТОВ «МТС «Альфа-Агро», є фермерські господарства «Обрій» та «Схід», садочок «Барвінок», загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, фельдшерсько-акушерський пункт, Будинок культури, бібліотека, філія ощадбанку, відділення зв’язку, п’ять магазинів приватних підприємців. Село газифіковано.
16 травня 1895 року в с. Куцівці, на хуторі Руда, народився відомий український поет Тодось Степанович Осьмачка. 
Перебуваючи на чужині, поет пише прозові твори, в яких відтворено примусову колективізацію, голод 1932-1933 років і репресії. Т.С.Осьмачка завершив свій життєвий шлях 7 вересня 1962 року неподалік Нью-Йорка. У 2006 році видатному письменнику в селі встановлено пам’ятник. 
У Куцівці народився фіналіст XVI Олімпійських ігор, багаторазовий чемпіон СРСР і УРСР Іван Єремійович Чернявський (1930р.н.).
На території села Куцівка є пам’ятка архітектури ХІХ ст. церква Різдва Богородиці, побудована в 1846 р.

Село Макіївка

Макіївка – село, центр сільської ради. Розташоване посеред лісу, на схилах балок, за 35 км на південний схід від міста Сміла. 
Площа адміністративних меж сільської ради становить 5379,8 га.
Кількість населення – 1205 осіб. 
На території нинішнього села виявлено поселення доби бронзи. Макіївку заснували на «вільних землях» селяни-втікачі у першій половині XVII ст. 
За народними переказами, назва походить від першого поселенця – козака Макія.
Згодом польський король віддав село у вічне володіння князя Любомирського.
У 1741 році в селі налічувалось 30 дворів, а вже у 1801 році – 150, в яких проживало 1603 особи. Л.Похилевич у книзі «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» 1864 року пише: «…Церковь во имя Святителя Николая существовала с незапамятных времен … еще в 1740 годах Макиевцы не приняли униатства». У 1766 році макіївський священик утік до Новомиргорода, оскільки за наказом князя К.Любомирського уніати пограбували його особисто, а також православну церкву, в якій він служив.
Гайдамацький рух 1768 року, що охопив весь смілянський край, налякав поляків, і вони здали в оренду збіднілій шляхті майже всю Смілянщину. У 1787 році Смілянські володіння, в тому числі і Макіївку, купив російський князь Григорій Потьомкін.
У 1795 році Макіївка та 607 жителів (ревізьких душ) уже належали генералу Висоцькому. На початку ХІХ ст. Макіївку купив генерал-майор Орлов. У 1830 році Олексій Орлов збудував нову кам’яну церкву з кам’яною дзвіницею.
У 1853 році село налічувало 125 дворів. На початок ХХ ст. – 463 двори з населенням 2367 осіб.
У 1919 році в селі встановлено радянську владу. В 1920 році обрано сільську раду та створено комнезам. Перший колгосп «Червона Україна» організовано в 1929 році. За довоєнні роки в Макіївці збудовано добротні ферми, черепичний завод, столярню, слюсарню, семирічну школу. Село мало клуб, 2 бібліотеки, медпункт, дитячий садочок.
З 5 серпня 1941 року село окупували німецько-фашистські війська. На фронтах воювало 338 жителів села, 308 із них полягли смертю хоробрих.
У 60-х роках велося інтенсивне будівництво: споруджено Будинок культури на 450 місць, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок на 100 місць.
Перехід на ринкові відносини дещо уповільнив розвиток села.

Село Мала Смілянка

До складу Малосмілянської сільської ради входить село Миколаївка та селище Холоднянське

Мала Смілянка – село, центр сільської ради. Розташоване за 10 км на південь від Сміли та за 8 км від залізничної станції ім. Т.Шевченка.
Загальна площа населених пунктів – 544,8 га. 
Кількість населення: Мала Смілянка – 903 особи, Миколаївка – 576 осіб, Холоднянське – 1018 осіб. Усього – 2497 осіб.
Біля села виявлено кургани епохи бронзи та скіфських часів. 
«Cмелянка, село в 5-ти верстах от Смелы по дороге к Златополю, при реке Ташлык. Жителей обеего пола 1100. Церковь во имя Великомученицы Варвары, деревянная, 7-го класса, построенная во второй половине прошлого века, а в 1854 году перестроена сызнова» (Л.Похилевич, 1864 р.).
Колгосп у селі засновано в 1929 році.
161 уродженців села удостоєні високих нагород за проявлену мужність у роки Великої Вітчизняної війни. 
Миколаївка – село, що входить до складу Малосмілянської сільської ради. «…К Константиновскому приходу принадлежит деревня Николаевка, в 2-х верстах по почтовому тракту в м. Ротмистровку. Жителей обеего пола 323» (Л.Похилевич, 1864 р.) 
Холоднянське – селище, що входить до складу Малосмілянської сільської ради, як поселення виникло наприкінці ХІХ ст. Одержало назву від місця свого розташування – Холодної балки. «Холоднянська економія» позначена на картах О.Бобринського та губернського секретаря І.Дорогановського. Наприкінці ХІХ ст. виселок Холоднянська економія входив до Сунківської волості Черкаського повіту. 
1901 року в Холоднянській економії заснована Смілянська мікоситомологічна станція. Це була перша в Росії науково-дослідна установа, яка вивчала питання мікології, фітопатології, та ентомології стосовно цукрових буряків. Проте, у 1924 році вона була закрита і її, як відділ, включено до Миронівської дослідної станції. На місці станції у Смілі утворено ентимологічний спостережний пункт, який проіснував до 1956 року. 
15 лютого 1948 року газета «Червоний стяг» повідомляє: «Землі Холоднянського радгоспу – це господарство Смілянського цукрокомбінату». У 1962 році обласна сільськогосподарська дослідна станція переводиться у радгосп «Росія», її дослідному господарству підпорядковується понад 4000 га земель радгоспу, а згодом Тернівські та Миколаївські землі. У 1967 році до складу обласної дослідної станції входили дев’ять наукових відділів, у яких працювало 42 наукові працівники різних спеціальностей, зональна агрономічна лабораторія і дослідне господарство.
У 1971 році 5 січня газета «Червоний стяг» повідомляє: «За підсумками роботи у 1970 році обласна дослідна станція затверджена учасником Всесоюзної виставки досягнень у народному господарстві СРСР».
На території сільської ради працювала восьмирічні та одна середня школи, три бібліотеки, троє дитячих ясел, два Будинки культури, три медпункти, одна амбулаторія, три відділення зв’язку, шість магазинів.

Село Мале Старосілля

Мале Старосілля – село, центр сільської ради. Розташоване за 20 км від м. Сміла та за 38 км від м. Черкаси. Через село протікає річка Бузянка. 
Площа адміністративних меж сільської ради складає 4525,8 га 
Населення – 760 осіб.
Перші спогади про село датовані 20 січням 1956 роком. Цього числа універсалом Богдана Хмельницького дозволено будівництво Виноградського монастиря поблизу Малого Старосілля.
У 1711 році у селі налічувалось 77 дворів. Лаврентій Похилевич у «Сказании о населенных местностях Киевской губернии» 1864 року «…поблизу села в лісі знаходиться древнє замковище, примітне своїми розмірами і формою». На підставі цього факту, а також, враховуючи те, що неподалік села розташований древній Ірдинський монастир, історик робить висновок про існування в глибокій давнині на місці Малого Старосілля значного і важливого поселення. Знахідки в урочищі «Кругла Гора» (наконечники стріл, списів, бронзові пряжки та срібні жіночі прикраси) відносяться до глибокої давнини, та, за оцінками спеціалістів, мають вік 2-2,5 тисячі років.
У радянський період на території села в 1924 році створено ТСОЗ (товариство спільного обробітку землі), у 1929 році – сільськогосподарську артіль, а згодом – колгосп «Червоний Жовтень». У 1962 році на його базі організовано відгодівельний радгосп.
За мужність і відвагу, проявлені в роки Великої Вітчизняної війни, 77 жителів села нагороджені орденами й медалями Радянського Союзу, а Ф.Л.Грозний став повним кавалером орденів Слави. На честь воїнів-визволителів та односельчан, що полягли в роки війни, споруджено два пам’ятники та обеліск Слави. 
У селі функціонують загальноосвітня школа І-ІІ ступенів і дитячий садок «Вишенька».
У 2007 році за рахунок коштів сільського бюджету дитячий садок підключено до існуючої газової мережі. До школи у 2003 році за рахунок кооперативних (громадських) коштів теж підведено газову мережу. 
Медичну допомогу населенню надає фельдшерсько-акушерський  пункт, який очолює кваліфікований фельдшер Т.М. Вікторжевська. У 2004 році ФАП повністю газифіковано.
У 2003 році за рахунок власних коштів населення прокладено 8,5 км газопроводу середнього тиску.
Завершено будівництво центрального водосховища. Проектна документація на його будівництво розроблена ПВ ВАТ «Черкаси-водпроект» та має назву  «Екологічне поліпшення стану та благоустрою річки Бузянка в селі Мале Старосілля Смілянського району Черкаської області».

Село Мельниківка

Мельниківка – село, центр сільської ради. Розташоване за 30 км від районного центру міста Сміла та за 7 км від залізничної станції Цвіткове.
Площа адміністративних меж сільської ради складає 1966,7 га.
Кількість населення – 644.
Мельниківна відома з XVIII ст. 
За легендою, назву села пов’язують з основним зайняттям жителів: у цьому місці розташовувалась велика кількість млинів. Звідси й назва села – Мельниківка.
На кінець ХІХ ст. в селі налічувалося 7 млинів, серед них 6 вітряків і один водяний млин.
Лаврентій Похилевич у 1864 році пише, що Мельниківка розташована при р. Сріблянці. «…Жителей обеего пола 916, земли черноземной и отчасти гористой и лесной 2068 десятин. Мельниковка по смерти г. Морозова досталась другой его дочери, бывшей замужем за Золотаревым; и по смерти ся, принадлежит ея детям, проживающим большею частию в Херсонской губернии… Церковь Покровская, деревянная, 5-го класса: земли имеет 36 десятин; неизвестно когда построена…»
На сьогодні в селі СТОВ «Мельниківська», фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв’язку, школа базової загальної середньої освіти. 
На території сільської ради розташована церква Покрови Пресвятої Богородиці Московського Патріархату.

Село Носачів

До складу Носачівської сільської ради входить село Ленінське

Носачів – село, центр сільської ради. Розташоване за 26 км на захід від районного центру та за 5 км від залізничної станції Цвіткове. Через село проходить залізниця Київ-Дніпропетровськ та протікає річка Сріблянка.
Загальна площа земель, підпорядкованих сільській раді, – 4419 га, у т.ч.: с.Носачів – 766,1 га, с. Ленінське – 64,8 га.
Кількість населення с. Носачів – 1475 осіб, с. Ленінське – 282 особи.
Назва Носачів походить від прізвища козацького полковника часів визвольної війни 1648-1654 років Тимоша Носача, який зупинявся в урочищі поблизу нинішнього села. Пізніше тут виникає Носачеві (сучасна назва – Носачів). Так вважає місцевий краєзнавець Сивак. Дехто пов’язує назву села з прізвищем графа Антонія Ностіца (кінець XVIII ст.).
Носачівський курган, згідно із твердженнями археологів, відноситься до найстаріших скіфських комплексів другої половини 7 ст. до н.е.
Згідно із «Сказаниями о населенных местностях Киевской губернии» Л. Похилевича за 1864 р.: «Носачев, село между местечками Бурты и Ротмистровкой и селами Матусовым и Орловцом, при ручье Серебрянка, двумя верстами ниже села Калиновой. Жителей 1662, земли черноземной и очень плодородной 4400 десятин.
Носачев составляет вотчинное имение графини Анастасии Ивановны Ностиц. Это село с Мельниковкою перешло от Потемкина по наследству к генералу Высоцкому, который продал эти два села коллежскому советнику Ивану Григорьевичу Морозову. Графиня Ностиц – дочь Морозова живет большей частью в Носачеве».
«Дворов в селе 568, жителей – 2660 человек (мужчин – 1348, женщин – 1312). Главное занятие жителей – хлебопашество. Земли в селе числится 3698 десятин. Из них принадлежит помещикам 2123 десятин, церкви 22 и крестьянам 1552 десятины. 
Село принадлежит графу Ивану Григорьевичу Ностиц. В селе имеется одна православная церковь, церковноприходская школа, 17 ветряных мельниц и одна казенная лавка» («Список населенных мест Киевской губернии», 1900 г.).
У 1921 році в селі утворено товариство спільного обробітку землі, а згодом – артіль «Воля», 1923 року організовано друге господарство-артіль «Нове життя», а через рік – третя артіль «Незаможник».
У 1929-1930 роках всі три артілі об’єднуються в одне колективне господарство «Нове життя». 
У 1932 році з колгоспу «Нове життя» відокремлюється колгосп «Червоний стяг».
З 21 липня 1941 року по 31 січня 1944 року село окуповане німецькими загарбниками. За мужність і відвагу, проявлені в роки Великої Вітчизняної війни, уряд нагородив 340 носачівців. Воїнам, які полягли в боях за незалежність і свободу нашої Батьківщини, у селі споруджено пам’ятник.
У 1959 році в районі відбувається укрупнення артілей. Дрібні господарства об’єднуються в одне – «Заповіт Ілліча».
У 1969 році господарство удостоєно звання високої культури землеробства. За звитяжну працю 127 жителів села нагороджено орденами й медалями. 
У 2004 році створено підприємство ЗАТ «Носачів-Агро», а у 2007 році – підприємство ТОВ «Шпола-Агроіндустрі».
На території ради функціонують такі установи та організації: сільська рада, Будинок культури, бібліотека, відділення ощадного банку, відділення зв’язку, фельдшерсько-акушерський пункт № 1 с. Носачів, ФП № 2 с.Ленінське, Носачівська ЗОШ І-ІІІ ступенів, дошкільний навчальний заклад «Ромашка», 7 магазинів та кафе приватних підприємців, фермерські господарства «Нива» (О.І. Архіцький), «Урожай» (В.В. Косенко), «Сім’я» (М.В.Яцина), «Пролісок» (О.П.Палій). Село пишається своїми народними умільцями, серед яких: Бубнов Микола Олександрович (19.06.1945-27.01.2003) – художник; Клепко Катерина Петрівна (25.09.1935-29.05.2007) – вишивальниця.
Відомі люди – уродженці села: Федченко Павло Максимович (12.07.1920 р.н.) – доктор філологічних наук, професор, учасник Великої Вітчизняної війни, нагороджений орденом Трудового Червоного прапора, медалями; Пилипенко Михайло Варлампійович (26.09.1888-27.07.1952) – український радянський актор, заслужений артист УРСР; Маршановський Микола Григорович (07.08.1947 р.н.) – генерал армії; Нечипоренко Микола Васильович (1941-2007) – генерал служби безпеки України.

Село Пастирське

До складу Пастирської сільської ради входить село Богунове 

Пастирське – село, центр сільської ради. Розташоване за 35 км на південний схід від районного центру міста Сміла та за 8 км від найближчої залізничної станції Сердюківка. 
Площа адміністративно-територіальних меж сільської ради – 5318,1 га. 
Кількість населення – 891 осіб. 
Точна дата заснування села невідома, в документальних джерелах воно згадується з 1766 р. 
Відомий дослідник-краєзнавець Лаврентій Похилевич у «Сказании о населенных местностях Киевской губернии» 1864 року звертаэ увагу на назву села: «…В самом названии селения слышится намек на нечто духовное. Действительно старожилы утверждают, что в урочище, ныне известном под названием Паланки, занятом садом крестьянина, жили некогда монахи; и в документе, данном князем Любомирским священнику Иоанну Поторжискому на сей самый сад, сказано, что он остался пустым по монахам…» Проживання в даному місці нинішнього села монахів не дає вичерпної відповіді на здогадках, припущеннях та гіпотезах. Доповнюючи Л.І. Похилевича, місцеві краєзнавці лише додають, що, можливо, серед ченців монастиря і був священнослужитель, якого чомусь називали пастором. Існує ще й таке твердження, що спочатку на цьому місці була пасіка, яка належала ігумену Ієромонаху Йосипу. Пасіка ж пастирська існувала в першій половині XVII ст., тобто ще до заснування в цій місцевості села.
Л. Похилевич стверджує, що в цій місцевості монахи перебували ще до руїни. Про те, що дана місцевість була заселена здавна, свідчить велика кількість валів. Поблизу села збереглися залишки двох городищ та кургани скіфських часів.
Пастирське, після переходу від князів Любомирського та Потьомкіна до Катерини Давидової та Софії Бороздіної, продано останньою князю Карлу Михайлловському і Герониму Грудзинському. Згодом село перейшло у власність поміщика Поджіо.
Відомо, що у 1766 році в селі існував храм Святого великомученика Дмитрія. На 1864 рік – церква Свято-Дмитрівська, дерев’яна, збудована в 1860 році коштом поміщика Поджіо на місці старої. В 1808 році населення складало 1354 особи в 115 дворах, а в 1864 році – 1318 осіб, із них 25 римських католиків і 18 євреїв.
Село Пастирське прославилося виробами так званої «димної» кераміки.
У радянський період на території села розташовувалась садиба колгоспу «Прогрес», цегельний завод, середня школа, 2 бібліотеки, медпункт, пологовий будинок, 4 магазини. 
За мужність, проявлену на фронтах Великої Вітчизняної війни, 167 жителів села нагороджені орденами і медалями. В селі встановлено 2 пам’ятника воїнам-визволителям та обеліск Слави односельчанам, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни.

Село Плескачівка

Плескачівка – село, центр сільської ради, до складу якої входить також село Шевченко.
На сьогодні у селі 477 дворів, в яких проживають 893 особи, переважно літнього віку.
У селі Шевченко нині 160 дворів із населенням 317 мешканців.
За історико-краєзнавчими джерелами, обидва села засновані на початку XVІI ст. Щоправда, місцевість біля Плескачівка обжита раніше, а саме з 4-3 ст. до н.е., про що свідчать останки скіфського городища неподалік від села Шевченко. Дослідники городища Плескачівське вважають, що занепад поселення відбувся внаслідок вторгнення кочівників.
Населення Плескачівки займалося хліборобством, а також виробництвом глиняного посуду, оскільки ця місцевість багата на якісні глини. Ремісників, що вміли виробляти з глини посуд, називали плескачами, а поселення отримало назву Плескачівка. В 1737 році у Плескачівці була побудована Михайлівська церква, проте вже в той час на території села в урочищі «Черешники» діяв монастир-фортеця. 
Жителі Плескачівки брали участь у національно-визвольній  боротьбі Богдана Хмельницького проти польського поневолення 1648-1654 років, а пізніше у національно-визвольному русі, що отримав назву Гайдамаччина і характеризувався селянськими повстаннями від початку XVІIІ ст. до кінця ХІХ ст. Активну учать брали жителі Плескачівка у національно-визвольному русі проти польського поневолення під проводом Максима Залізняка та Івана Гонти – Коліївщині 1768-1769 рр. Участь жителів Плескачівки у гайдамаччині була, насамперед, пов’язана із територіальною близькістю до центру українського бунтівського руху – Холодного яру (села Медведівка та Мельники).
У XVІIІ-ХІХ ст. Плескачівка належала поміщику Красовському, а з початку ХХ ст. – поміщиці Веселкіній.
На той час у Плескачівці налічувалося 323 двори, в яких проживала 1831 особа. У селі діяли православна церква, церковнопарафіяльна школа, 14 вітряків, 2 кузні, хлібний магазин.
З проголошенням у 1917 році Української Народної Республіки «повіяв новий огонь з Холодного яру», і 87 жителів села Плескачівка на чолі із сотенним отаманом Тодосьом Смовжем увійшли до вільної козачої дружини, взявши участь у боротьбі за незалежність України 1918-1922 рр. під проводом братів Чучупаків із с. Мельники. Після падіння УНР село Плескачівка увійшло до проголошеної Холодноярської республіки.
Придушивши селянські повстання, радянська влада сформувала у с.Плескачівка, з 1923 року віднесеної до новоутвореного Прусянського району, органи державної влади. У 1929 році, провівши загальну колективізацію, сільська влада об’єднала селян в артіль «Червоний Жовтень». Велика кількість заможних жителів Плескачівки, які відмовилися здати майно та худобу, а також увійти до колгоспу, вважаючи це новим закріпаченням, були вислані із села в Тюменську область.
Страшний голодомор 1932-1933 років не оминув Плескачівку, і, попри високий урожай хліба, багато жителів села у ті дні померло голодною смертю.
Показовою є історія родини Самсона Сахацького. Під час насильницької колективізації його син Степан, будучи заможним селянином, за відмову йти до колгоспу разом із дружиною був депортований до Сибіру, а сам Самсон Сахацький за відмову здавати хліб під час хлібозаготівель 1932 року заарештований і ув’язнений у м. Сміла. Повернувшись через півроку з-під арешту, він не застав живою дружину Матрону, яка померла під час голодомору. Син же Степан після втечі із заслання у 1937 році був засуджений рішенням суду-трійки до розстрілу в м. Сміла, а невістка Анастасія засуджена до 10 років таборів і повернулася в Україну лише в 1948 році. 
У роки Великої Вітчизняної війни територія с. Плескачівка знаходилась під фашистською окупацією і була звільнена лише 9 січня 1944 року.
У Плескачівці споруджено обеліск Слави односельцям, котрі загинули в роки Другої світової війни.
Після розпаду Радянського Союзу колгосп був реорганізований у колективне сільськогосподарське підприємство (КСП) «Червоний Жовтень».

Село Попівка

До складу Попівської сільської ради входить село Червоне 

Попівка  – село, центр сільської ради. Розташоване за 15 км від районного центру міста Сміла на річці Гнилий Ташлик та за 12 км від найближчої залізничної станції Сердюківка. 
Площа територіальних меж сільської ради становить 2238 га.
Населення – 1030 осіб.
Як постійне поселення – засноване у першій половині XVII ст. Перша письмова згадка про село датована 1774 роком.
У 1883 році за підтримки відомого фізіолога І.І.Мечникова, що проживав у селі в 1875-1888 роках, і графа Білокопитова було побудовано церковнопарафіяльну школу. 1903 року школу було реорганізовано у міністерську народну школу. В цей час Білокопитови продали маєток і село Попівку поміщику Добровольському. На той час в селі діяли: одна православна церква, одна однокласна народна школа, одна церковнопарафіяльна школа, один водяний млин, чотири вітряні млини, три кузні. 
У 1918 році було створено комуну «Воля», а 1929 року – колгосп «Серп».
У травні 1919 року в районі села відбувалися криваві сутички партизанів з австро-німецькими окупантами.
У 1929 році створено перший піонерський загін, організаторами якого були Д.Я. Голованьов і Й.М. Одородько. 
Попівська семирічна школа працювала з 1930 року по 1953 рік, пізніше її реорганізовано в середню.
Першими піонерами школи були: Овчаренко Василина, Ясногородська Мотря, Гордієнко Тетяна. Першою завідуючою школи працювала О.К.Гребінченко. 
Велика Вітчизняна війна 1941-1945 років Село знаходилось під окупацією п січень 1944 року.
За мужність і відвагу, проявлені на фронтах війни, 247 жителів села відзначено урядовими нагородами, 202 односельці віддали своє життя за перемогу.
У 1947 році колгосп «Серп» перейменовано на «Пам’ять Леніна». У 1992 році його реорганізовано в колективне сільськогосподарське підприємство (КСГП) «Пам’ять Леніна». А вже у 2000 році КСГП реорганізовано в сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю (СТОВ) «Надія».
Сьогодні на територій сільської ради діє кілька приватних підприємств. 
У селі Попівка є загальноосвітня школа І-ІІ ступнів, фельдшерсько-акушерський пункт, аптека, дитячий садок «Росинка», Будинок культури, сільська бібліотека, чотири магазини та два кіоски.
У селі Червоне працює фельдшерський пункт, сільський клуб, один магазин. Проживає 79 мешканців.

Село Ротмістрівка

До складу Ротмітрівської сільської ради входить хутір Вовківка 

Ротмістрівка – село, центр сільської ради. Розташоване за 18 км на південь від районного центру м. Сміла та за 40 км від Черкас. Найближча залізнична стація Володимирівка – за 7 км. Через село проходить автомагістраль Черкаси-Умань.
Площа територіальних меж сільської ради – 6860 га, площа хутора Вовківка – 31 га. 
Кількість населення с. Ротмістрівка – 2048 осіб, жилих дворів – 866.
У XVII ст., згідно з легендою, тут розміщувалась сторожова застава. Ротмістр Ометинський на землях магнатів Конецпольських заснував поселення.
У 1742 році поселення перейшло до Любомирських. За даними 1787 року село входило у володіння князя Потьомкіна, який передав його у спадщину графу Самолову. У 1817 році Ротмістрівка була продана поміщику Залеському. У 1834 році будується пиво-медоварня, а у 1848 році – цукровий завод.
У 1866 році в Ротмістрівці, адміністративному центрі волості, налічувалося 420 дворів і 3087 мешканців. Діяли: православна церква, римсько-католицька каплиця, два єврейських молитовних будинки, свічковий завод, два цукрових заводи, школа та ін.
У 1908-1909 рр. у селищі Ротмістрівка діяла підпільна більшовицька організація. Наприкінці січня 1918 року на зборах уповноважених від трудящих Ротмістрівка та інших сіл волості обрали волосний ревком. У березні 1918 року у Ротмістрівку ввійшов загін німецьких окупантів. З його допомогою місцеві багатії переслідували тих, хто підтримував владу рад. У квітні 1919 року у селищі було відновлено Радянську владу. За даними перепису 1923 р., у селі проживало 4171 особа. У 1924 році виникають: сільськогосподарське споживче товариство і виборча кооперація ТСОЗ «Червоний орач». У 1925 році у селищі створено цегляно-черепичне, а у 1926 році – машинно-тракторне товариство.
4 квітня 1928 року Ротмістрівка стала районним центром, який проіснував до 15 вересня 1930 року. Із 1934 року Ротмістрівка знову є адміністративним центром однойменного району. 
У 1928 році організували сільськогосподарську артіль «Пролетар Жовтня».У 1934 році колективізацію в селищі завершено. На цей момент створюється друга артіль «Друга п’ятирічка», її очолив В.М.Осадчий. 
У роки Великої Вітчизняної війни понад 870 жителів села мужньо воювали проти ворога у лавах Червоної армії. За героїчну боротьбу 334 жителі удостоєні урядових нагород, 327 осіб віддали своє життя за перемогу.
У травні 1950 року обидва колгоспи об’єднано в артіль «Україна». У 1956 році Ротмістрівський район ліквідовано. Ротмістрівка – селище міського типу, входить до складу Смілянського району. За трудові досягнення завідуюча свиноферми Г.Н. Новосільська нагороджена орденом Леніна, П.П. Корженко – орденом Трудового Червоного прапора, В.П. Ласун, Г.Г. Кас’яненко, Є.І. Соколова – орденом «Знак пошани», В.І. Жиляк, А.А. Габець, Г.М. Волинець – медаллю «За трудову доблесть».
У 90-х роках здійснюється газифікація села. У Ротмістрівці в 1995 році виникає перше фермерське господарство «Україна» (керівник В.І. Жданов). У 2001 році виникає друге фермерське господарство «Славутич» (керівник С.А. Без ніс). На сьогодні у селі діє чотири фермерські господарства.
У 1995 році відкрито будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів.
З грудня 2003 року колгосп реорганізовано у сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю (СТОВ) «Злагода» (керівник В..Борисенко). З 2006 року почав працювати новий птахокомбінат.
Сьогодні у селі працює 10 магазинів, дев’ять з них – приватних підприємців. Діє кафе-бар, дві перукарні, санепідемстанція, районна лікарня №2, швейна майстерня, ветаптека, ветлікарня, ТОВ «ПІФ», Будинок культури, дитяча та доросла бібліотеки, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів. 

Цікаво
Ротмістрівка розташована на кратері метеорита, проте побутує думка, що це насправді кратер погаслого вулкана – це унікальне місце. Кратер складає 2,7 км у діаметрі, причому вік оцінюється в 120 ± 10 млн років. Він не піднімається на поверхню, будучи похованим під континентальними і морськими осадовими відкладеннями. Кратер містить частини гранітних уламків і скла, також сланці, вапняк і граніт. Це обумовлює її порівняно високе розташування над рівнем моря – 193 метри.

Село Самгородок

Самгородок – село, центр сільської ради. Розташоване за 28 км від районного центру міста Сміла та за 9 км від залізничної станції Сердюківка.
Площа територіальних меж сільської ради становить 1871 га. Площа села – 301 га.
Населення – 570 осіб.
За легендою, назва села пов’язана з першо-поселенцем Сокуром, який оселився разом зі своєю родиною в степу. Главу цієї сім’ї прозвали Сокіл. Живучи одиноко серед степу, Сокур обгородив свою садибу високим частоколом, від чого, за легендою, і пішла назва села – Самгородок. 
І нині в селі збереглася назва однієї з вулиць – Сокурівка (нині Жовтнева), де проживають потомки першого поселенця. Потім на вільні землі почали переселятись сім’ї із навколишніх сіл, а особливо із Ташлика. Так поступово збільшилась кількість населення і садиб у селі Самгородок.
За архівними даними: «…От графа Самойлова Самгородок куплено в 1806 году поручиком Стефаном Богаефским, в по смерти его в 1841 году село принадлежит дочери его Надежде Степановне по мужу Альбрандт (владелица православного, а муж латинського исповедования). В селе числится земли 1822 десятины, принадлежит Надежде Степановне Альбрандт, а стоит в аренде у Виктора Михайловича Козловского Хозяйство ведётся по трёхпольной системе.
В селе имеются: церковь Николаевская, деревянная, 6-го класса, построенная в 1856 году на место прежней обветшавшей, которая была устроена в 1776 году на собственный счет священником Николаем Липинским. Одна церковноприходская школа, 1 водяная и 2 ветряных мельниц, 1 кирпичный завод, 4 кузницы, 1 казенная винная лавка и 1 хлебный магазин… Мирской капитал к тому же времени достиг суммы в 84 руб. Оброчные статьи составляют: дом, приносящий 110 рублей годового дохода, и каменоломня, приносящая 45 рублей годового дохода. Пожарный обоз состоит из 3 бочек и 5 багров…» («Список населённых мест Киевской губернии», г. Киев, 1900 г.).
До 1881 року в селі школи не було, а навчання організовувалось у найнятих хатах. В 1881 році в Самгородку була побудована церковнопарафіяльна двокласна школа, в якій навчались син поміщика та селян-середняків. До жовтня 1917 року в селі налічувалось 10 письменних селян. Населення жило дуже бідно. Більшість мали лише по півдесятини землі, а невелика кількість селян-середняків мала по 4 десятини землі.
Із спогадів старожилів відомо, що в 1902, 1903 і 1905 роках в Самгородку відбувалися великі заворушення.
Повстанням селян проти поміщика Альбрандта у 1905 році керувала Олександра Осадча, яку царський уряд переслідував за революційні переконання.
У буремні дні 1917 року селяни Самгородка громили поміщицький маєток, грабували його майно. В цей час повсталими селянами була розорена й панська бібліотека, всі книги якої були знищені.
У 1918 році село окупували німецькі війська. Взявши 10 заручників серед селян, вони вимагали здати зброю.
З Києва поміщиця Альбрандт принесла свого уповноваженого для відновлення економії. На селян Самгородка наклали велику контрибуцію, відібрали в них землю, зібрали розграбований з економії хліб.
Після звільнення села від німців було обрано волосний виконком із 12 депутатів.
Відгриміли бої на фронтах громадянської війни. В село повернулися демобілізовані солдати, які взялися за відбудову сільського господарства. Селян-бідняків очолив перший голова комнезаму Оношенко Потап Герасимович. 
В 1929 році бідняцько-середняцькі маси об’єдналися в сільськогосподарську артіль ім. Т.Г.Шевченка. Першим головою правління був Зеленько Матвій Дементійович. За час його керівництва виросли врожаї, почали зростати прибутки. Докорінно поліпшувався добробут людей. Ширився рух ударників, п’ятисотенниць. 
У роки Великої Вітчизняної війни сам городяни брали участь у боях на Україні, під Москвою, Сталінградом. Серед них: Семинога Михайло Іванович, Сокуренко Іван Автономович, Федоренко Борис Іванович та багато інших. У боротьбі із фашистськими загарбниками загинуло 76 односельчан. 
У центрі села височить обеліск Слави. Це пам’ятник на честь односельчан, які відділи життя в роки Великої Вітчизняної війни. У січні 1944 року радянські війська визволяли село від фашистських загарбників.
У 1958 році колгосп ім. Т.Г.Шевченка села Самгородок був об’єднаний з колгоспом «Зоря комунізму» села Ташлик.
10 лютого 1967 року ці два колгоспи були роз’єднані. Колгосп ім. Т.Г.Шевченка очолив Миненко Степан Климович.
У післявоєнний період село інтенсивно розвивається: споруджується колгоспна електростанція, яка обслуговує не лише господарство і тракторний стан, а й житла колгоспників. Кожен будинок радіофіковано та електрифіковано, над будинками з’являються телевізійні антени. 
Наприкінці ХХ ст. в господарстві досягнуто найвищого на Смілянщині врожаю зернових культур – по 25,1 ц/га.
З 1971 року в Самгородку діє восьмирічна школа, працює клуб. До послуг жителів сільська бібліотека, книжковий фонд якої становить 7414 книг. 
У селі розпочато будівництво свинокомплексу.
На сьогодні дозвіллям жителів села опікується сільський Будинок культури, Медичну допомогу надає фельдшерсько-акушерський пункт. У селі працює школа, дитячий садок, сільська бібліотека, відділення зв’язку, філія Смілянського ощадбанку, приватні магазини (продуктові й господарський), кафе-бар, перукарня, баня «Сауна».
Село пишається своїми талановитими вихідцями, веред яких: Семинога Анатолій Іванович – народний депутат України; Педченко Борис Прокопович – прозаїк; Нікітенко Людмила Іванівна – журналістка; Коваленко Валентина Михайлівна – поетеса, член Національної спілки письменників України, лауреат обласної премії «Берег надії», а також багато спеціалістів у різних галузях суспільного життя, які працюють в Україні та за її межами.

Село Санжариха

Санжариха  – село, центр сільської ради. Розташоване за 25 км від районного центру міста Сміла. 
Площа земельних угідь сільської ради становить 1630 га. 
Кількість населення – 579 осіб.
Село Санжариха засноване в 1740 році.
Існує кілька версій щодо походження назви села. Одна із них стверджує, що першими поселенцями були люди із Житомирщини на прізвище Санжари. За іншою версією, «Санжариха» - назва тюркського походження, де «санг» -«камінь», «арих» - «лиса гора, порізана улоговинами». Отже, Санжариха – це кам’яна гора, порізана улоговинами.
У 1862 році в селі відкрилася перша церковнопарафіяльна школа. Лаврентій Похилевич у «Сказании о населенных местностях Киевской губернии» пише, що на 1864 рік в Санжарисі проживало 404 особи обох статей, серед них 8 католиків. Село належало 4 основним власникам: полковнику Єгору Єленичу, а з 1858 року – Леонарду Новицькому (623 десятини), полковнику Олександру Бутовичу, який мав 363 десятини і в 1841 році продав селянам 42 десятини за 2075 карб. Та Михайлу і Станіславу Туринським, які володіли 370 десятинами землі. Приходська церква в ім’я Святителя Миколая (збудована в 1791 році) мала 35 десятин.
У 1914 році за кошти залізниці побудована нинішня школа, в радянські часи її добудували.
У 1922 році в Санжарисі, після встановлення радянської влади, було створено сільську раду. У 1929 році засновано колгосп.
На фронтах Великої Вітчизняної війни віддали життя 86 уродженців села.
У 1958 році колгосп «Перемога» села Санжариха об’єднано з колгоспом «Пам’ять Леніна» села Попівка в одне господарство.
У 1984 році мешканці села Санжариха вийшли зі складу колгоспу «Пам’ять Леніна» й утворили колгосп ім. Ворошилова, який у 1996 році було перейменовано в колективне сільськогосподарське підприємство (КСП) «Санжариха». У 2000 році КСП реорганізовано в сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю (СТОВ) «Санжариха».
Господарство спеціалізується на вирощуванні зернових, тваринництві та птахівництві.
Окрасою села є каскад штучно створених ставків і оточуючі ліси.
У селі діють сільська рада, дошкільний навчальний заклад, загальноосвітня школа, фельдшерсько-акушерський пункт та сільський клуб. При клубі створено ансамбль народної музики «Санжари», який неодноразово посідав перші місця в районних та обласних конкурсах. Колективу присвоєно звання «народний».

Село Сердюківка

Сердюківка – село, центр сільської ради. Розташоване за 20 км на південний схід від районного центру міста Сміла та за 3 км від залізничної станції Сердюківка. 
Площа адміністративних меж сільської ради – 2139 га.
Кількість населення – 767 осіб.
Сердюківка заснована в кінці  XVІII ст. 
Землі села в XVІI ст. належали до Попівки і були володіннями графині Софонової. За переказами, Софонова поселила кріпосного майстрового коваля – кріпака Сердюка – на цих віддалених землях. Він і став першим поселенцем та засновником села, а лісок, біля якого стояла його кузня, й досі зветься Сердюковим урочищем.
У XVІ-XVІI ст. сердюками називали козаків найманих піхотних полків. Це було на Лівобережній Україні. Але набирали в полки й утікачів з Правобережжя – селян і козаків. Сердюки становили гетьманську гвардію. Про них згадує О.С. Пушкін у поемі «Полтава»: «Пестреют шапки. Копья блещут. Бьют в барабаны. Скачут сердюки. В строях равняются полки». 
Царський уряд у зв’язку з політикою обмеження гетьманської влади в 1726 році розпустив сердюків. Але за всіма, хто служив у цих полках, збереглася назва, яка перейшла в прізвища: М.І. Сердюк – відомий російський гідротехнік, сучасник Петра Першого; О.І. Сердюк – український актор і режисер, народний артист СРСР.
Від прізвища Сердюк пішла і назва села Сердюківка, утворена за допомогою суфікса «-івк-».
У ХІХ ст. під селом пролягла залізниця, Станцію теж назвали Сердюківкою.
Нині прізвища Сердюків носять понад 1200 жителів Черкаської області. Найбільше їх у Черкасах, Жашківському і Драбівському районах. Це люди різних професій і занять, праця яких присвячена розквіту рідного краю. 
На територій нинішнього села і раніше жили люди, про що свідчать поселення і стоянки. В ярах, вимитих водою, жителі села знаходять різні знаряддя праці первісних людей. В урочищі Заляпане знайдено кам’яну сокиру доби неоліту. Є тут також сліди скіфського періоду. 
На 1864 рік в селі проживало 700 осіб, землі було 1485 десятин. Сердюківка була куплена у графа Самолова титулярним радником Зеленським. Від останнього придбана Діонісієм Биховським, а згодом від його сина Андрія перейшла до  Анни Красно вельської. В селі існувала дерев’яна церква, яка мала 36 десятин землі, збудована в 1846 році на місці попередньої.
У радянський період в 1923 році в селі був створений ТСОЗ (товариство спільного обробітку землі). Згодом на його базі організовано колгосп ім. Калініна. Господарство спеціалізувалось на вирощуванні зернових та технічних культур з розвиненим м’ясо-молочним тваринництвом.
Працювала восьмирічна школа, Будинок культури, бібліотека, медпункт, відділення зв’язку.
За мужність, проявлену в роки Великої Вітчизняної війни, 119 уродженців села нагороджені орденами і медалями/

Село Ташлик

До складу Ташлицької сільської ради входить селище Степок     

Ташлик – село, центр сільської ради. Розташоване за 35 км на південний захід від міста Сміла та за 4 км від залізничної станції Сердюківка.  
Площа територіальних меж сільської ради складає 6388  га.
Кількість населення – 1666 осіб.
За переказами, перші поселенці з’явилися в урочищі Дениси. Ташлик – слово татарське і означає «кам’янисті ґрунти», «кам’янисті місця».
В Україні чимало річок носять подібну назву. В басейні річок Синюха  і Тясмин можна знайти річки Плетений Ташлик, Чорний Ташлик, два Сухих Ташлики і, нарешті, Гнилий Ташлик, який впадає у ріку Тясмин. 
Назва села походить від гідроніма – однойменної річки Ташлик.
В історичних документах знаходимо запис: «1843 року підприємці К.Яхненко і Ф.Симиренко спорудили перший в Україні механічний пісково-рафінадний завод у Ташлику, неподалік Сміли».
Л.Похилевич 1864 року в «Сказании о населенных местностях Киевской губернии» пише: «…Завод выделывает до 50 000 пудов сахара и столько же рублей доставляет чистого годового дохода…
Жителей обеего пола 2407…
Церковь приходиться в честь Воздвижения Христа Господня, еще в 1746 г., как видно из визиты, почиталась издавна существующею, хотя стоявшая тогда имела только 7 лет существования (с 1739 г.). Она разобрана по совершенной ветхости в 1846 году…»
У березні 1920 року в селі засновано перше товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) «Червоний плуг», а в 1924 році – ще два ТСОЗи «Червоний плугар» і «Зірка».
На початку 1926 року ці товариства було об’єднано в сільськогосподарську артіль «Нива», яку в 1931 році було перейменовано в артіль ім. 14-річчя Жовтня.
У 70-х роках у селі розташовувалась центральна садиба колгоспу «Зоря Комунізму». Працювали середня та восьмирічна школи, кінотеатр, Будинок культури, 3 дитячі ясла, дільнична лікарня, 2 медпункти, 2 пологові будинки, аптека, 7 магазинів.
За мужність і героїзм, проявлені в роки Великої Вітчизняної війни, 380 жителів села нагороджені орденами і медалями. 
У селі встановлено пам’ятник воїнам-визволителям.

Село Тернівка

Тернівка – село, центр сільської ради. Розташоване за 12 км на південь від районного центру міста Сміла, по обидва боки річки Гнилий Ташлик.
Площа населеного пункту – 498 га.
Кількість населення – 988 осіб, дворів – 480.
На околицях нинішнього села знайдено кам’яну і лучну зброю, залишки кам’яних знарядь праці та гончарного посуду, наконечники для стріл, кам’яне ядро, кілька металевих кілець для праці та ін.
В архівах збереглися відомості про історичну битву козака Івана Сірка з полковником Чорнецьким, яка відбулася 1 травня 1664 р. в Капустиній долині, де польські війська були розбиті вщент.
Капустина долина тягнеться від села Тернівка з Капустяного яру на хід до залізниці.
За переказами, село засноване наприкінці XVI ст. Навколо поселення було багато терну, тому, очевидно, село назване Тернівкою. 
До середини ХІХ ст. Тернівка належала графу Самойлову, який пізніше продав село Х.Гревсу. Останній передав його у володіння синам – генерал-майору Владиславу та підпоручику Олександру Гревсам.
У 1822 році генерал Христіан Гревс на свої кошти збудував дерев’яну церкву Дмитрія Солунського, яка нині є пам’яткою архітектури початку ХІХ ст. Також на території церкви захоронена родина Х.Х. Гревса.
Лаврентій Похилевич у «Сказании о населенных местностях Киевской губернии» (1864 р.) пише: «Терновка, село расположено по реке Ташлык ниже села Поповки, от которой отделяется только небольшим оврагом. Село Смелянка лежит еще ниже по Ташлыку за 3 версты. Жителей обеего пола – 859. Земли в окружной меже – 1809 десятин. Близ села есть могилы и выкапывают черепки каких-то сосудов с неразборчивыми буквами. Один из таких черепков хранится в церкви. Село принадлежит генерал-майору Владиславу и подпоручику Александру Христиановичам Гревс, коих отец купил это имение у графа Самойлова.
Церковь Дмитриевская, деревянная, 7-го класса; земли имеет 38 десятин; построена 1822 года издержками покойного отца владельцев генерал-майора Христиана Гревс». 
У роки Великої Вітчизняної війни загинуло 211 тернівчан і 134 пропали безвісти. 
Тернівчани пишаються своїм земляком Артеменком Іваном Тимофійовичем. Він є першим піонером Тернівської школи, радянським парламентером, підполковником у відставці. Бойова доля Івана Тимофійовича Артеменка дивовижна. Вже після війни він написав книгу спогадів «Від першого до останнього дня». Саме він склав текст ультиматуму, який за підписом представника Ставки Верховного Головнокомандування маршала Жукова і командуючих 1-м та 2-м Українським фронтами генералів армії Ватутіна і Конєва був переданий керівництву фашистського угруповання, оточеного в районі Корсунь-Шевченківського.
А 19 серпня 1945 року під ім’ям полковника Артамонова прийняв капітуляцію Квантунської армії.
Тернівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – це відомий не тільки у районі, а й за межами області навчальний заклад. Нова школа збудована в 1980 році з ініціативи директора Кардан Тамари Павлівни. Очолюючи навчальний заклад, вона створила творчий колектив однодумців, постійно дбає про розвиток самостійності та ініціативи своїх колег. Тут створено музейний комплекс. В історію школи увійшла робота учнівсько-виробничої бригади. Школа стала лабораторією передового педагогічного досвіду, вона входить у навчально-науково-виробничий комплекс «Перспектива» при Черкаському державному національному університеті ім. Богдана Хмельницького.
На території села працюють загальноосвітня школа, дитячий садок, фельдшерський пункт, Будинок культури, бібліотека, сільська рада відділення зв’язку, філія ощадного банку, приватні та кооперативні магазини, дочірнє сільськогосподарське підприємство (ДСП) «Агрокомплекс «Березняки»